Стрибали на вікні сонячні  зайчики, ловили перші краплини сонця.  Заглядали у вікно, здивовано чіплялися  ніжками за  липку стрічку і чекали, що от-от промайнуть знайомі обличчя. Чекали, а нікого не було.  Ні дружини, ні чоловіка.  

Дружина -дівчинка.  Ти б мала тримати у долонях маленьке сонечко, а тримаєш велике сонце, здатне своїми промінчиками обігріти увесь світ. У твоєму  серці мало б квітнути кохання, а  твої рученята, здригаючись,  витирають на обличчі гіркі сльозинки. Такі ж чисті  і ніжні, як і пелюсточка твоєї  душі.

Ти пізнала війну.  Для тебе, як і для всіх українців,  вона із примарної загрози перетворилася у щохвилинний жах. Перший тиждень війни  випробовував на міцність нашу душу, наше серце, нашу волю і  нашу свободу.

–  Ми не мали зв’язку, нам його заглушили, не було ні світла, ні води, ні опалення. А це був лютий – початок холодного березня. Ми сиділи у сусідському підвалі. Війна об’єднала усіх. Ми ще мали невеличкий запас харчів. Але почуття реальності почало зникати. Кольоровий калейдоскоп світу розсипався, лишаючи  чорну невідомість.  Що там, за дверима?  Страх заволодів нашою свідомістю. Над нами кружляли винищувачі і скидали ракети. Від вибухів здригалася земля. Було дуже страшно. Ми плакали і молилися. Молилися навіть ті, хто з Богом був раніше у контрах. Ми боялися вийти назовні. Та виявляється, страх  теж має терпець. Той самий, що може увірватися. Ми виходили у чужий світ; світ, пронизаний ревом смертоносних машин.

– Перед очима на все життя залишиться маленька трирічна дівчинка, яка  від кожного різкого звуку закривала вушка і плакала. Я дивилася на неї  і не могла стримати сліз. Вона боялася. І я боялася теж.  

Незліченними колонами рухалась ворожа техніка.  Ніби  велетенська гадюка хижо поглядала навколо голодними дулами танків.  Шукала жертву, на яку б накинутись.   

– Ми не знали, що відбувається в місті, яка доля наших рідних. Вони не знали про нас…

Відсутність інформації заганяла у глухий кут усі думки. Вони ставали важкими і їх несила було втримати. Ми, ще вчора щасливі, усміхнені люди, перетворювалися на старців із  клунками змучених думок.

– Лишатися було страшно.  Ми прийняли рішення виїжджати зеленим коридором, та рашисти не давали згоди. Страх наростав у геометричній прогресії.  Ми вирішили не чекати, а  їхати  з приватним перевізником. На склі слово «Люди». На ручках автомобіля білі клаптики надії.  У руках ікона й молитовник. Ми молилися всю дорогу. З вікна машини ми бачили розстріляні цивільні автівки, поруч – понівечені тіла людей. Обстріли не припинялися.  Страх відбирав у нас повітря. Ми боялися дихати. А попереду  22 ворожі блокпости.

–  Перед нами на кожному блокпості були королі життя. Блотні.  Вели себе так, ніби вони все, а ми ніхто.

 Кожний рашистський блокпост ставав  для нас не лише місцем принижень та брудних перевірок, а й місцем, де нас просто могли розстріляти. Дітей, жінок, бабусь, дідусів. Для них людей не існувало. Зомбі-вбивці. Їм на все і на всіх було байдуже.

Там, де було великі черги з машин, людям погрожували зброєю і не дозволяли виходити. «Швидкі» не пропускали. Дорогу, яку можна було подолати за годину, ми здолали за десять найстрашніших у своєму житті годин.

Думали лише про одне  – як добратися живими до території, підконтрольній рідній Україні. І коли перед нами замайорів жовто-блакитний прапор  українського блокпосту, здалося, ніби ми скинули свій найважчий тягар у житті – тягар смерті. Ми обіймали наших рідних українських захисників, як нікого в житті ще так не обіймали. Ми плакали, ділилися усім, що в нас було смачного. За  ці десять годин дороги-життя  ми переоцінили усі наші цінності. І зрозуміли одне: найбільша цінність для нас – це ПРОСТО ЖИТИ.

Шуміла старенька липа. Гріло душу тепле бродівське літо.

– Коли у мене народяться дітки, я буду вчити їх української мови, щоб ніхто й ніколи не прийшов їх визволяти, – промовила зі сльозами дівчина.

Життєва історія та світлина надруковані з дозволу Юлії.

Автор – Наталя Грем