Історія, якою поділилася бенефіціарка Карітас-Броди Аня – це спогад про найріднішу людину, про батька, який віддав своє життя за рідну землю, небо без чорних хмар війни, щасливе дитинство внука й усіх дітей в Україні. Нині Аня повернулася на Херсонщину. Підтримує маму й бабусю, виховує сина, допомагає лікувати тварин, хоча й зізнається, що тягар війни витримувати дуже тяжко.
Аня вдячна Карітас-Броди за гуманітарну підтримку, але вона дуже хоче, щоб про її батька, який любив Україну і віддав за неї життя, знали й інші люди.
Для  родини батько – Герой, для нас він теж Герой, як і кожен українець, який бореться за мир, за рідну жовто-блакитну Україну.

– Біля мого вуха кулі пролітають.
– Татку, не жартуй, ми хвилюємося.
– Ви що, забули, мене ж сорок святих охороняють.
Аня усміхнулася, а її душа ховалася за ті осиротілі краплі усмішки і не могла дати собі ради. Біль відчувався у кожному слові, у кожному доторку до душі…
– Аню… Розкажи про себе.
– Про себе немає що розповідати. Я хочу розповісти про тата. Він справді був Герой. Шкода…, що я не можу його повернути. А ворогів я буду ненавидіти до кінця своїх днів, їх і їхніх дітей.
Ані боліло. Той біль був настільки великий, що уже не вміщувався у неї ні в серці, ні в словах. Я мовчала. Язик не повертався лізти в чужу душу. Душу, яка й без мене була однією суцільною раною.
– Ви знаєте, хто першим привіз у Білозерку жовто-блакитний прапор після розвалу Союзу?
Я здогадалась. Але хотіла, щоб Аня це вимовила сама.
– Мій батько, – з гордістю сказала вона. — Він був за Україну.
Слово «був» зависло у повітрі. Страшно було його торкатись.
– Він був простим водієм. У чотирнадцятому воював на Донбасі. Коли почалася повномасштабна війна, не вагаючись пішов у тероборону. 25 лютого їм видали зброю, а на другий день її відразу ж забрали. Батько сильно нервувався, ходив добивався, щоб їм видали зброю назад. У військкоматі їм видали кілька автоматів і декілька ріжків. Разом зі зброєю отримали й наказ: патрулювати Херсон. А в той час ворожа армія уже зайшла в місто. Попередити їх просто уже не встигли. Вони потрапили в засідку. Двісті окупантів з кулеметами заховались у спортивній школі. Поруч ще була купа важкої ворожої техніки. Мій батько не врятувався. Цього разу сорок святих не змогли йому допомогти. Спочатку батькові влучили в ногу. Він забрав ріжки у своїх хлопців і наказав їм повертатися назад. Щоб хоч вони врятувалися. Розумів, що його не зможуть витягти, оскільки був кремезним чоловіком, а сам іти уже не мав сили. Він ще встиг останній раз зателефонувати і товариш у слухавці почув постріл, після чого зв’язок обірвався.
– Знаєте, що вони зробили потім? На номер товариша надіслали хрестик.
Здригалося небо від ридання. А хто б не ридав, слухаючи це, дивлячись на світлини вбитого батька. Він був просто хорошим татом, чоловіком, дідусем, він був українцем, який просто любив свою Україну. Не зрадив, не кинув, не втік.
– Чому його не врятували сорок святих? Він так у них вірив.
Ані було боляче. Боляче так, що навіть бродівські вулиці боялися потривожити її душу своїми звуками. Земля ладна була розлетітися, не витримуючи той біль. А як його витримати людині?
– Ми навіть не могли забрати його, щоб поховати. Нас нікого не пускали.
Тіла три дні лежали на вулиці. Їх розтягували собаки. А людям заборонили навіть їх накрити. Ось так залякували людей у місті. У той день розстріляли 87 людей – тероборону разом із цивільними. Через три дні священник, ризикуючи життям, сфотографував тіла і захоронив людей. Потім тіла почали викопувати і везти на експертизу. Хто і навіщо це робив, нам не казали. Можливо, щоб знайти сім’ї атовців. Знайомі попередили: хочете поховати батька – їдьте забирайте. Інакше взагалі не знайдете.
Лише на сороковий день ми змогли поховати батька, справжнього захисника України, справжнього ГЕРОЯ. І то тільки тому, що у нас помер дідусь, і ми могли разом з ним провезти тіло батька, щоб поховати.

Ми сиділи в машині. Я не могла повірити у те, що розповідала Аня.
– Аню, а це?
Показала на переднє скло.
– То, коли ми їхали. Потрапили під обстріл.
Постріл у лобове скло. По мирних людях, по жінках і дітях. Сонце, сонце, яким же ти чорним стало у цю мить. Чорним, чужим, холодним.
Аня усміхнулася.
– Знаєте, мамі приснився сон, ніби тато приїхав на бронетранспортері і вирив перед воротами яму. А мамі сказав: «Якщо хтось прийде, то не зайде».
Орки ходили по усіх хатах, а нашу оминали. Мій тато навіть з того світу нас захищає.
– Аню, Аню… Де ти знаходиш сили, щоб усміхатись, де ти знаходила сили, щоб усе витримати і підтримати свою маму. Аню, у тебе не тільки тато Герой, ти й сама гідна цього слова.
– Мені теж тато був приснився. Я питала в нього, коли закінчиться війна.
– Знаєте, що він мені відповів? Коли буде холодно. А коли буде холодно?

Якщо у твоєму серці любов до України – не важливо, якою мовою ти говориш.

Пелюстки жоржини. Падають на асфальт, прибиті холодним осіннім дощем. Гомонять тихенько між собою.
– Доля людини у руках війни.
– Чокнута? Божевільна? Не знаю. А як же бути тим, хто не може виїхати?
– Я вдруге тікаю від війни.
– Мене так легко не налякати.
– Якщо лишається хтось, то чому я не можу лишитись?
– Танки по степах. Болить душа за Херсон.
– Кинути й поїхати не можу. Чомусь, здається, без мене ніяк.
– Для мене це зрада.
– І такого, як у нас було, я ні Україні, ні українцям не бажаю.
– Мені болить душа за рідну країну, але без України я вже себе не уявляю.
Падають і падають пелюстки. Скільки вас ще впаде? Скільки залишиться? Жоржина. Національна квітка Мексики. Якими шляхами ти примандрувала в Україну? Чи витримають твої пелюстки ці холодні воєнні дощі? Не знаю. Але ж… ти не мексиканська квітка. Ти інша. Чия ти? Хто наповнив кожну твою пелюстку любов’ю до України?
– Я лікарка. Чоловік лікар. Син теж учиться на лікаря. Ми з чоловіком здобували вищу освіту в Україні, наші діти теж тут навчаються. У цю країну я потрапила ще дівчинкою-підлітком. Разом з батьками, бабусею і дідусем ми тікали від війни. Так уперше опинилася на Херсонщині. Для мене це була екзотика, цікавість і страх водночас – хатки, які біляться вапном; гостинні люди, які трудяться з ранку до ночі і мова, яку не так легко було вивчити. Кілька разів я поверталася у свою рідну країну. Але не на довго, бо повертатися назавжди не було де – розруха, голод, небезпека. Нічого для життя не було. Україна стала нашою другою Батьківщиною.
Затихли пелюстки. Прислухаються до квітки. А вона ніби вперше оглядається на свій шлях і не вірить – чи було то насправді, чи тільки наснилося. Ні, не наснилося.
– Тепер змушена тікати вдруге. Тільки вже не дівчинка-підліток, а дружина-мама з двома дітками. Перед війною ми переїхали до Сум. Син хотів учитися на лікаря, але тільки в Україні. Інші варіанти навіть не обговорювалися. Коли російські окупанти зайшли в Суми, ми лишалися в квартирі. Син допомагав Червоному Хресту, був перекладачем і організовував «зелені коридори» для цивільного населення, а донечка була зі мною. Ми виливали домашній виноградний сік з пляшок і робили усім будинком «коктейлі» … Коли було бомбардування, ховалися в коридорі. Мені страшно не було. Бомбардування не найстрашніше. Найстрашніше – насилля, яке чинять на твоїх очах. А в іншому – я вже загартована. За дітей, так, боялася. За донечку. За сина, бо його могли в будь-який момент розстріляти. Але виїжджати із Сум не хотіла. І лише, коли син сказав, що через 20 хв відправляється останній евакуаційний автобус, – розплакалася. Дві години плакала, не хотіла їхати, бо невідомо, де більша небезпека для дітей, – вдома чи на дорозі. На автобус не встигли – 7 км ішли, щоб його наздогнати. Страшно було дивитися на руїни колись квітучого міста. Автобус нас дочекався, але їхали стоячи, присісти не було де. Доїхали до Лубен. Далі нас пересадили на евакуаційний потяг. Ми навіть не розуміли, де їдемо. Опинилися на вокзалі у Львові. Палатки, волонтери, купа людей. Побачили пункт медичної допомоги з лікарями, яким не вдавалося контактувати з людьми?. Це були іноземні лікарі, вони мали ліки й хотіли допомогти людям, але через відсутність перекладача нічого не вдавалося. Ми підійшли й сказали, що можемо допомогти. Я ж лікарка, а син, крім того, що вчиться на лікаря, володіє англійською, арабською, знає грузинську, українську. Вони дуже зраділи. Так ми лишилися у Львові й почали допомагати людям. Усі троє. Хоча вокзал був дуже небезпечним місцем. Чомусь вірила й вірю у те, що написано долею… – так і буде. Від неї не заховаєшся. Скільки можна сидіти й ховатися? Моя донечка теж допомагала у кімнаті матері й дитини. Вона в мене надійна помічниця. А ще з нами був лікар-араб з Великобританії. Коли ми почали говорити з ним, він ледве не впав від здивування. Лікарів, які, крім англійської, знали ще й арабську, він ніяк не очікував зустріти. Працювали на вокзалі, допоки була потреба у медичній допомозі.

Потім почали шукати житло. Лишатися у Львові не могли. Не мали на це коштів. Доходу не було ніякого. Навіть допомогу від рідних не завжди вдавалося отримати. Мій чоловік йорданець, мій дім теж у Йорданії. Чи могла б повернутися туди? Так, з першого дня війни могли б бути там і жити в комфортних умовах. Але не можу, мені здається це зрада, не можу зрадити Україну.
В одній із палаток побачили оголошення, що надається житло за 70 км від Львова, ліс, чисте повітря. Що це буде дитячий садочок – нам сказали лише у дорозі. Та я не вибаглива, прийняла це з усмішкою. І стала в садочку, де поселилися переміщені особи, таким собі миротворцем, бо людей живе багато, всі різні, а хочеться жити дружно…
А сама, сама я з Грузії, у нас йордансько-грузинська сім’я. Та у моєму серці і в серці моїх діток – Україна, без неї ми своє життя не уявляємо.
Усміхнулася жінка. А за вікном від вітру заколихалася троянда. Ні, ти не жоржина. Ти троянда?, грузинська троянда з українським серцем. І ніякі дощі, ні осінні, ні воєнні не змиють твоєї любові до України.❤️
P.S. Ми вдячні Карітас-Броди за фінансову допомогу. Все буде Україна!??

Я поспішав зі Львова, але того дня так вас і не зустрів. На пероні бачив багато людей. У них не було облич. Насправді були, але вони зливалися в одне – обличчя страху, болю, відчаю. А де були ви? Я так довго на вас чекав…

Усміхнулася.  Я навіть зараз усміхаюся – світу, донечці  і собі. А що маю робити? Перед кожним браму душі не відчинеш – болітиме. Перед кожним не плакатимеш – чужі сльози не так печуть, як свої.

А ми йдемо по життю удвох – я і донечка. А чоловік… То вже інший файл, і вже з іншої папки. І лежить десь та папка із тим  файлом, а може, вже давно треба її викинути в корзинку для сміття. Може, вже час.

– Але ж… хіба душа не прагне тепла, ніжності, любові?

Звичайно, прагне. Звичайно, бажає. Та чоловік – то не камінець, на дорозі не валяється. А з  донечкою ми завжди разом. Я навіть у школу перейшла працювати, аби бути поруч, бо вона хворіє на астму. І того страшного дня,  24 лютого, ми теж дружно ішли в школу, навіть ні про що не підозрюючи.

            – Де ти дитину ведеш? Війна! – несподівано почули крик на все містечко.

            – Яка війна? – ще не усвідомлюючи суті слова, подумала я. – Дитину ж саму дома не залишу. Слово «війна» тоді ще душу так не пекло. Вона в нас така собі, гібридна, триває вже давно.

Це був перший ранок війни. Можливо, не такий страшний, як в інших містах, але ж то був лише перший. Ситуація змінювалася дуже швидко. Почалися вибухи, обстріли. Ми поїхали в село. Чомусь багато людей уважало на той час, що село – то якесь магічне коло, в якому можна врятуватися, але ілюзія безпеки швидко минула. Російські загарбники знищували все – і міста, і села. Ми повернулися в Білозерське. Ховалися то в підвалі, то в коридорі між двома стінами. Магазини, аптеки, пошта – все перестало працювати. Чекали, що все минеться, але війна ніде не зникала, а навпаки –  наближалася до нас семимильними кроками.  І я зрозуміла, що треба тікати. Треба брати валізу, яку  вже п’ятий день поспіль – то збирала, то розбирала, все ще сподіваючись на якесь чудо. А чуда не було. Велетенські чорні гриби смерті було вже видно у вікні. Треба тікати і рятувати найцінніше, що маю, – донечку. Треба…

– А я так довго чекав вас  на пероні…

            – Ми спочатку знайшли знайомих, бо самим їхати було страшно. Далі вирушили до Краматорська, та потрапити ні на вокзал, ні на перон ми не змогли. Люди. Море людей. Крики, розпач і благання. Усі просто не поміщалися у ті маленькі рятівні коробочки.

            Лише наступного дня нам удалося сісти на евакуаційний потяг. Їх, до речі, було багато, але потік людей теж не зменшувався. Потяги з небаченою швидкістю прибували і відбували, ніби грали у якусь нікому невідому гру. Може, у гру «Хто більше врятує людей?». Може, не знаю.  Але щось сумне і трагічне в тому нервовому ритмі відчувалося.

            –  Сіли в потяг. Разом із нами сіли тривога і страх. Про кінцеву точку навіть не думали – аби подалі від війни. Їхали ми 29 годин. Дуже боялись ракетних обстрілів. Нерви не витримували у всіх. Навіть діткам довелося давати заспокійливе. Зупинка на станції Барвенкове. Потяг захилитався ривками. У вікні ми побачили, як розлітається навсібіч збита ворожа ракета. Скалки від неї зачепили обшивку потяга, але, слава Богу, всередину не потрапили. З острахом їхали далі. Найстрашнішою виявилася наступна станція  – Лозова.

            – Я хотів вас уберегти…

Потяг не встиг зупинитися, як почався артобстріл. Ми вже не вірили в те, що залишимося живими. За одну секунду проживали цілу вічність. Дітки кричали й плакали. Ударною хвилею потяг захитало  так, що всі попадали на підлогу. По кому стріляли? По кому, нелюди?  У потязі ж були одні жінки й діти. Ми  хапали матраци, накривали ними дітей, писали на їхніх тілах тремтливими руками номери мобільних телефонів. У разі чого, щоб…  Це зараз відмовляєшся говорити й у це вірити, а тоді в голову лізло все…, бо війна, обстріли і смерть були над головою. Було дуже страшно. Навіть згадати зараз – і то страшно.

Коли почався артобстріл, на пероні було багато людей. Потрапити десь навіть усередину вони не встигли. Падали на землю, як скошена трава. Живі чи мертві – не могли розібрати.

            Ми розповідали діткам різні історії, аби вони не здогадалися, що відбувається.

            – А ми все розуміли , – семирічна Вікторія поглянула на маму зовсім не дитячим поглядом.  – Розуміли, просто нічого не говорили.

З нами їхала маленька дівчинка десь півтора років. Вона злякано мовчала всю дорогу. Коли почалися обстріли,  дитина обхопила руками мамину ногу і вперше за всю дорогу сказала слово  «Стлашно!». Ми зацебеніли від жаху. Розуміти слово «страшно» у півтора року? Як же це так, Господи? Як ти це допускаєш?

            – Як тільки люди, що були на вулиці, потрапили до вагонів, –

потяг на шаленій швидкості рушив із того пекла. Ніби і він відчував той запах смерті, і чимдуж хотів від нього утекти. Коли під’їхали до Полтави, рух сповільнився. Зрозуміли  без запитань –  від тієї страшної території  –  ми втекли. І лише коли доїхали до Львова, – страшні пазурі страху нас почали відпускати. Ми – врятовані. І наші дітки ще обов’язково будуть усміхатися.

            – Будуть! – я ж недаремно вас чекав і рятував. Махав на прощання наш рятівник – увесь у подряпинах від снарядів, блакитноокий потяг Краматорськ – Львів.

Публікація підготовлена в межах проекту “Екстренна підтримка вразливих ВПО у Львівській області”, який реалізується за підтримки Карітас Чехії, Міністерства закордонних справ Республіки Чехія та МБФ “Карітас України”.