– Знаєте, як його прозвали?

            – Ні.

– Ганчірка.

            – Чому?

            – Він не має ноги, а після двох інсультів у нього постійно тече слина. Йому прив’язали ганчірку до рота…  він не може говорити і всі його почали називати  – Ганчірка. А мені було боляче. Він же людина. Хай навіть на візку, без ноги і з тією ганчіркою. Все одно  – людина. А тепер, знаєте, як його називають?  Письменник.

            – Чому Письменник? Він почав щось писати?

Дзвінок мобільного нагадав про щось важливе.

            – Треба йти забирати друга з вулиці. Він сам не зможе заїхати на візку. Ми з ним тепер завжди разом. Але сваритись – теж сваримось, тільки звуками й жестами, а потім миримось, – усміхнувся Володимир.

            – Ви з одного міста?

            – Ні. Я з Донецької області, а він – з Луганської. Узагалі я родом з Харківської області. Згодом  переїхав під Дебальцеве. До пенсії працював помічником машиніста. Під час воєнних дій загинула менша донечка з онукою. Це було тяжко пережити. Мені здалося, що мій потяг зійшов з рейок і лишилася гора брухту, яку вже ніколи не зібрати докупи. Донечці було 20, а внучці –  6. Як мені зібрати життя із тих шматків болю? Як? Кому воно тепер потрібне? У мене ще є старша донечка. Але з нею я зв’язок утратив. Ще маю двох рідних братів, про них теж нічого не знаю. Доброго, так точно. Ото й тягаю своє життя, як старий пес тягає затертий ланцюг. І кинути не можу й тягати вже сил не стає.

Тепер доглядаю його, свого друга, – Володимира. Ми з ним потрапили в один притулок. Нас вивезли волонтери з-під обстрілів. Тепер разом, де везуть, туди і їдемо, бо нічого у нас не лишилося. Все знищено.

А ми хочемо жити. Мати житло, їжу, предмети гігієни, доступ до інформації. Фінансова допомога від проєкту (авт. – проєкт “Екстрена підтримка вразливих ВПО у Львівській області”) – порятунок для нас. А якщо відверто – понад усе хочемо повернутися додому.

– З Письменником?

– Так, я вже його не кину.

– А Ви так і не сказали, чому Письменник?

– Йому подарували планшет… і він навчився набирати букви. Він так спілкується з нами, зі світом – буквами. Тому тепер його  називають не Ганчірка, а Письменник, – гордо, ніби мова була про нього, сказав Володимир.

–  Круто, коли існує така дружба, неважливо, жіноча чи  чоловіча, головне – справжня. А письменник… – це важливо, важливо для кожного із нас, бо ми всі пишемо своє життя. І бути у ньому Ганчіркою чи Письменником – вирішувати все ж таки нам. Тільки як написати його, щоб воно було іншим, щасливим?

Публікація підготовлена в межах проекту “Екстрена підтримка вразливих ВПО у Львівській області”, який реалізується за підтримки Карітас Чехії, Міністерства закордонних справ Республіки Чехія та МБФ “Карітас України”.