Тепер стати на чергу для отримання гуманітарної допомоги можна лише в перші два робочі дні місяця. Для цього необхідно прийти в благодійний фонд та надати свої дані працівникам, які займаються реєстрацією.

Після внесення вас у чергу та опрацювання заявки – вам залишається очікувати смс-повідомлення з інформацією про день і годину отримання допомоги.

Така реєстрація допоможе уникнути черг, скоротить тривалість вашого візиту та дозволить нашим працівникам приділити вам якісну й повноцінну увагу в комфортних для вас умовах.

НАСТУПНА РЕЄСТРАЦІЯ ВІДБУДЕТЬСЯ 3 та 4-го ЖОВТНЯ з 11:00 по 16:00

ДЛЯ ОТРИМАННЯ ДОПОМОГИ НЕОБХІДНО МАТИ ІЗ СОБОЮ ОРИГІНАЛИ ТАКІ ДОКУМЕНТИ:

• ідентифікаційний код усіх членів сім’ї (якщо у дитини до 14 років немає ІПН, тоді свідоцтво про народження);
• довідка ВПО усіх членів сім’ї;
• довідка про військовий облік;
• довідка усіх членів сім’ї, яка підтверджує категорії для отримання допомоги (за наявності):
• довідка, яка підтверджує, що ви багатодітна мати/батько;
• довідка, яка підтверджує, що ви одинока мати/батько/опікун (свідоцтво про розлучення або смерть батька/матері дитини);
  довідка про інвалідність.

Річка життя. У кожного своя. Маленький потічок зустрічає на шляху ще один потічок. А далі… далі буває по-різному. Якісь струмочки так і лишаються самотніми струмочками. Якісь об’єднуються в повноводну річку  і прокладають новий спільний шлях назустріч небу, сонцю і життю.
Світлана й Олексій – це два струмочки, дві долі однієї  бурхливої сімейної річки. Зустрілись, закохались, одружились. Сотні, тисячі, мільйони  людей хочуть і мають це у своєму житті. А далі ця річка несе на хвилях долі незліченну кількість подій – щасливих і у хмарках смутку, добрих і колючих тернових, світлих і з присмаком болю…
Нелегко було закоханим на початку сімейного життя. Мрія мати дітей розбилася вщент об  гострий величезний камінь неможливості – неможливості їх мати, своїх, рідних… Для багатьох пар – це надскладне випробування, яке не всі, на жаль,  можуть пройти. Для багатьох…,  але не для Світлани й Олексія. Вісім років  бажання і прагнення  народити дітей не зупинили цю повноводну сімейну річку, не розбили її на два чужих струмочки. Витримали їхні почуття,  мрії і бажання бути разом. Сім’я прийняла рішення, непросте, відповідальне й усвідомлене – всиновити дитину. Жінка працювала вихователем у дитячому будинку  Вуглегірська, чоловік –  начальником охорони у колонії суворого режиму того ж містечка. Першого всиновили хлопчика, якому було 14 років.  Так, першого. Бо потім Світлана й Олексій усиновили ще 10 дітей.

Разом – одинадцять. Одинадцять маленьких усиновлених доль. Непотрібних, кинутих  рідними батьками і насправді… насправді  щасливих у цьому новому родинному колі.
– Але ж одинадцять… це так  багато…
– Коли ти їх бачиш, дивишся у їхні довірливі оченята, стає так їх шкода, що серце не витримує, усіх би забрала, обігріла, – крізь ледь відчутний, лише їй зрозумілий, смуток усміхнулася жінка.
Обіймають дитячі рученята маму, кличуть тата  – татом. Це ж як у справжній родині  –  хоча інколи у сім’ї, де всі рідні, не завжди бувають тепло і любов.
– Як і у всіх, бувають суперечки, бешкети, різні хаоси, – усміхається Олексій. –  Але у мене є магічне слово «книжка», воно  діє миттєво на всіх.
Мабуть…, але без любові до дітей, турботливого батьківського ставлення ніяке стоп-слово не подіє.
Світлана вся у дітях, чує і бачить кожного. Одних мирить, іншим щось підказує, обіймає і втішає. А думками і серцем  стривожена.
– Втомилися від безкінечних переїздів. Загубилося  відчуття дому ще з 2014 року. Семикімнатну квартиру, де ми проживали у Макіївці, ще тоді, у тому ж 2014, відібрали незаконні формування днр.
Повернулися тоді у Вуглегірськ, та коли там почалися бойові дії, було дуже складно. Ні світла, ні води, ні опалення, нічого не було. Вісім днів  не могли виїхати. Згодом нам дали зелений коридор з попередженням – їхати від точки А до точки Б без зупинок. Ми не їхали, ми летіли, аби подолати той шлях під обстрілами живими.
Добралися до Харкова, потім – до Одеси. Знайшли в селі Кудрявка, Одеської області, недорогий будиночок, там і оселилися. Дружно жили, працювали. Але потім через хворобу бабусі переїхали у містечко Білозерське, Донецької області. П’ять років прожили там.
І знову війна, вибухи, страх за дітей, нові випробування і поневіряння. Кілька місяців ми мали прихисток у Німеччині. Більше не витримали. Чуже лишалося чужим. Хотілося додому. Та у Білозерське повернутися не можемо, там іде війна. Знайшли житло на Брідщині. Тут нині і живемо. Чоловіку пообіцяли роботу. Дітки готуються до школи.
Світлана задумалась, помовчала. А в очах тихо плинула повноводна сімейна річка, шукаючи надійних берегів, тихої мирної гавані  і щасливої долі для дітей.  
– Порятунком для нашої сім’ї стали місцеві люди (вони щодня несуть нам продукти) і благодійний фонд «Карітас-Броди». Завдяки чеському проєкту «Екстрена підтримка вразливих ВПО у Львівській області» ми отримали фінансову допомогу. Дуже щасливі і вдячні, бо, насамперед, хочемо створити  добрі й безпечні умови для проживання та навчання наших діток. А загалом – ми дуже втомлені. Немає відчуття дому. Не знаємо, де поїхати, щоб його повернути. Тяжко на душі. Таке відчуття, що ми скрізь і ніде. Ви розумієте, скрізь і ніде?

Публікація підготовлена в межах проекту “Екстрена підтримка вразливих ВПО у Львівській області”, який реалізується за підтримки Карітас Чехії, Міністерства закордонних справ Республіки Чехія та МБФ “Карітас України”.