Історія, якою поділилася бенефіціарка Карітас-Броди Аня – це спогад про найріднішу людину, про батька, який віддав своє життя за рідну землю, небо без чорних хмар війни, щасливе дитинство внука й усіх дітей в Україні. Нині Аня повернулася на Херсонщину. Підтримує маму й бабусю, виховує сина, допомагає лікувати тварин, хоча й зізнається, що тягар війни витримувати дуже тяжко.
Аня вдячна Карітас-Броди за гуманітарну підтримку, але вона дуже хоче, щоб про її батька, який любив Україну і віддав за неї життя, знали й інші люди.
Для  родини батько – Герой, для нас він теж Герой, як і кожен українець, який бореться за мир, за рідну жовто-блакитну Україну.

– Біля мого вуха кулі пролітають.
– Татку, не жартуй, ми хвилюємося.
– Ви що, забули, мене ж сорок святих охороняють.
Аня усміхнулася, а її душа ховалася за ті осиротілі краплі усмішки і не могла дати собі ради. Біль відчувався у кожному слові, у кожному доторку до душі…
– Аню… Розкажи про себе.
– Про себе немає що розповідати. Я хочу розповісти про тата. Він справді був Герой. Шкода…, що я не можу його повернути. А ворогів я буду ненавидіти до кінця своїх днів, їх і їхніх дітей.
Ані боліло. Той біль був настільки великий, що уже не вміщувався у неї ні в серці, ні в словах. Я мовчала. Язик не повертався лізти в чужу душу. Душу, яка й без мене була однією суцільною раною.
– Ви знаєте, хто першим привіз у Білозерку жовто-блакитний прапор після розвалу Союзу?
Я здогадалась. Але хотіла, щоб Аня це вимовила сама.
– Мій батько, – з гордістю сказала вона. — Він був за Україну.
Слово «був» зависло у повітрі. Страшно було його торкатись.
– Він був простим водієм. У чотирнадцятому воював на Донбасі. Коли почалася повномасштабна війна, не вагаючись пішов у тероборону. 25 лютого їм видали зброю, а на другий день її відразу ж забрали. Батько сильно нервувався, ходив добивався, щоб їм видали зброю назад. У військкоматі їм видали кілька автоматів і декілька ріжків. Разом зі зброєю отримали й наказ: патрулювати Херсон. А в той час ворожа армія уже зайшла в місто. Попередити їх просто уже не встигли. Вони потрапили в засідку. Двісті окупантів з кулеметами заховались у спортивній школі. Поруч ще була купа важкої ворожої техніки. Мій батько не врятувався. Цього разу сорок святих не змогли йому допомогти. Спочатку батькові влучили в ногу. Він забрав ріжки у своїх хлопців і наказав їм повертатися назад. Щоб хоч вони врятувалися. Розумів, що його не зможуть витягти, оскільки був кремезним чоловіком, а сам іти уже не мав сили. Він ще встиг останній раз зателефонувати і товариш у слухавці почув постріл, після чого зв’язок обірвався.
– Знаєте, що вони зробили потім? На номер товариша надіслали хрестик.
Здригалося небо від ридання. А хто б не ридав, слухаючи це, дивлячись на світлини вбитого батька. Він був просто хорошим татом, чоловіком, дідусем, він був українцем, який просто любив свою Україну. Не зрадив, не кинув, не втік.
– Чому його не врятували сорок святих? Він так у них вірив.
Ані було боляче. Боляче так, що навіть бродівські вулиці боялися потривожити її душу своїми звуками. Земля ладна була розлетітися, не витримуючи той біль. А як його витримати людині?
– Ми навіть не могли забрати його, щоб поховати. Нас нікого не пускали.
Тіла три дні лежали на вулиці. Їх розтягували собаки. А людям заборонили навіть їх накрити. Ось так залякували людей у місті. У той день розстріляли 87 людей – тероборону разом із цивільними. Через три дні священник, ризикуючи життям, сфотографував тіла і захоронив людей. Потім тіла почали викопувати і везти на експертизу. Хто і навіщо це робив, нам не казали. Можливо, щоб знайти сім’ї атовців. Знайомі попередили: хочете поховати батька – їдьте забирайте. Інакше взагалі не знайдете.
Лише на сороковий день ми змогли поховати батька, справжнього захисника України, справжнього ГЕРОЯ. І то тільки тому, що у нас помер дідусь, і ми могли разом з ним провезти тіло батька, щоб поховати.

Ми сиділи в машині. Я не могла повірити у те, що розповідала Аня.
– Аню, а це?
Показала на переднє скло.
– То, коли ми їхали. Потрапили під обстріл.
Постріл у лобове скло. По мирних людях, по жінках і дітях. Сонце, сонце, яким же ти чорним стало у цю мить. Чорним, чужим, холодним.
Аня усміхнулася.
– Знаєте, мамі приснився сон, ніби тато приїхав на бронетранспортері і вирив перед воротами яму. А мамі сказав: «Якщо хтось прийде, то не зайде».
Орки ходили по усіх хатах, а нашу оминали. Мій тато навіть з того світу нас захищає.
– Аню, Аню… Де ти знаходиш сили, щоб усміхатись, де ти знаходила сили, щоб усе витримати і підтримати свою маму. Аню, у тебе не тільки тато Герой, ти й сама гідна цього слова.
– Мені теж тато був приснився. Я питала в нього, коли закінчиться війна.
– Знаєте, що він мені відповів? Коли буде холодно. А коли буде холодно?