Історія життя. Одна маленька на весь Всесвіт. Холодна чи тепла  – навіть не знаю. Вона тулиться до чужих думок у німому очікуванні дива. Вона моя. Вона про моє рідне місто Херсон, яке ви, можливо, ніколи в житті не бачили. А можливо, навіть і не чули. Південна сонячна брама України. Тепер ти стала відома завдяки лише одному слову – Чорнобаївка. Місто у мальовничій дельті Дніпра – амазонських джунглях, як ми сміливо їх називали.

Місто білосніжних міц, яких на вулицях Херсона було більше, ніж зірок у нічному небі.

Я перечитую рядки і сама не можу стриматись – дванадцятибальний шторм на симуляторі в академії, де я побувала, ніщо у порівнянні з цим потоком сліз. Невже я коли-небудь могла подумати, що буду писати такі змучені рядки? про себе…  про рідне затишне степове містечко… У що вони перетворюють тебе – російські недо-люди, недо-тварини?  Дивлюся на смс від рідних і не знаю, де взяти сили, щоб ці повідомлення читати. Я навчилася читати складами, бо…  читати словами дуже боляче.

Так хочеться бути сильною. Але навіть найтовща крига не витримує розпеченого заліза. Моє рідне місто зґвалтоване. Я не можу знайти іншого слова, щоб передати те, що там відбувається. Ні іншого, ні взагалі будь-якого. Доле, доле, навіщо ти ріжеш мої спогади на гіркі шматочки? Хіба тобі замало було соковитих кавунів і запашних динь?

Навіщо ти знову й знову повертаєш мене у ті наглухо зачинені двері? Двері під назвою – 24 лютого.
Усе розпочалося із дзвінка. Раптового і нетерплячого. Донечка.
– Не люблю ранні дзвінки, – заворушилася перша, загорнена в теплу ковдру, думка.
– Мамо, війна…
Я сиділа притиснута до ліжка цими словами і не могла поворухнутись. Ні думками, ні тілом. Блакитне небо у вікні німою залізною кліткою падало на моє життя.
– У тебе є пів години, щоб зібрати валізу, – пролунали, як вирок, слова чоловіка. – Літаки почали бомбардування. Далі підуть танки і піхота.
– Які літаки? Яка піхота?
Не могла зібрати докупи я свої думки. Господи, пробуди мене із цього страшного сну. А страшним був не сон, страшною виявилася реальність. Зібрати валізу…, а що зібрати у неї я так тоді й не роздуплила.
Знайшла у шафі ту історичну валізу. У скількох країнах ти з нею побувала? Гортаю свої спогади. Скільки емоцій і незабутніх вражень ти вміщувала? А тепер? Що маю вмістити в тебе? Своїх рідних? Свій будинок? Своє життя? Свої сльози? Що???
Лежала валіза серед кухні, самотньо розгорнувши заплакані крила.
Що під ними заховати?
Блукала по кімнатах і не знала, що вмістити у неї. Я і по цей день цього не знаю. Вже пройшло багато днів, як я покинула свій дім. Рідні, які лишилися в Херсоні, надіслали мені світлини.
– Це боляче. А хіба може бути інакше? Кому не болітиме рідна оселя, в яку ти не можеш повернутися???

Але дім ще є. Він поки що цілий. І з цим «поки що» треба жити щодня. Чи це легко ? Ні. Я ж не робот, я людина. Неможливо запрограмувати себе бути готовим до того, що тебе і твоє життя знищують.
Чомусь пригадалися слова прабабусі Марусі, яка у 2012 році, за кілька місяців до смерті, сказала:
– В Україні буде війна. Спочатку невелика, а потім ріки крові тектимуть по всій країні.
Ми тоді не повірили. Сміялися. Хто на нас нападе? Ми теж ні на кого не планували нападати. Чому були такі дурні? Чому не дослухали до кінця.
Хоча ні, бабуся нібито сказала, що, коли війна закінчиться, буде все добре. Сказала бабуся? Чи я сама це придумала? Придумала і повірила? Не знаю. Переплуталися всі картинки в архіві мого життя.
А тоді… Тоді ми кидали все і їхали. Із сестричкою, племінницею і переляканою кішкою. А за вікном мирне блакитне небо вкривалося чорними картинами смерті. Паніка і страх гнали людей безвісти. З міського хаосу ми вибралися на трасу. Дороги я не бачила. Суцільний потік знервованих машин. В чотири смуги, в один бік – подалі від міста. Їхали майже без зупинок. Страх настільки заплів наші душі, що ми не знали, чого боятися більше, – зупинки чи руху. Назустріч – колони військової техніки. Скидати бомби могли у будь-який момент і будь на кого. Ми це розуміли і трималися за життя, як за єдину можливу ниточку існування у цьому світі. Чим далі від’їжджали, тим градус напруги не зменшувався, а збільшувався. Вибухали склади з боєприпасами. На заправках не було пального. Поїсти практично теж. Замість кави і чаю пропонували просто окріпчик. І це ніяк не вкладалося в реальність, яка за день до того була сповнена усього. Їхали увесь день і всю ніч.
Зупинилися на десять хвилин у якомусь невеличкому селі. Зайшли попросити води. Чомусь і досі пам’ятаю повні сліз материнські очі, старенькі тремтливі руки і одне-єдине запитання, яке так і лишилося пекти мою душу розпеченою вуглинкою спогадів:
– Діточки, що ж то воно буде?
Я обійняла бабусю, а що відповісти так і не придумала. Хіба ж знала, що воно буде?
Згадала нашого талановитого українського письменника та режисера Олександра Довженка і його кінострічку «Україна в огні». Хіба могла уявити, що буде ще жахливіше?
Що тиждень, обіцяний чоловіком, залишиться казкою, темною, жорстокою і далеко не дитячою. А реальність стане іншою, дні стануть іншими, я стану іншою.
Забуду, що таке пори року. Вони перестануть для мене існувати у звичному форматі. Їх просто тепер стало дві, дві пори року – тепло і холод. Назви місяців. Вони теж зникли з моєї пам’яті. Лютий величезним гострим шматком застряг у моїй душі, але не тому, що у цьому місяці я святкувала щасливий день народження, а тому, що війна гострим лезом ножа зішкребла всі щасливі спогади в чорну торбу війни.
Я розгубила свої рідних і друзів. Коли вони виходять на зв’язок, то радію, радію до безтями. Ні, вони не приїхали до мене, і я не можу їх обійняти, але вони є, вони живі. І це найважливіше. А побачити й обійняти їх колись зможу обов’язково, аби тільки вони лишилися живими, аби тільки…
Є світле і добре. Я маю працю. Прохання до Всесвіту? Молитва до Бога? Невипадкова випадковість? Не знаю. Але я щаслива. Щаслива дарувати людям крила. Тільки свої… Свої не можу втримати.
Сонні ранкові бродівські вулички. Іду і відчуваю, як вони туляться до моєї душі. Беру філіжанку кави, дивлюся на небо і плачу. Сльози смутку за
Херсоном і сльози радості, що я в Карітас-Броди. Там, де, сподіваюсь, потрібна.

Горнятко пошепки:
– А як же я?
– Ти моя маленька ранкова розкіш.
– А сльози?
– Це велика розкіш… велика…, яку я можу собі дозволити.
Чи ні?

Автор – Наталя Грем

Стрибали на вікні сонячні  зайчики, ловили перші краплини сонця.  Заглядали у вікно, здивовано чіплялися  ніжками за  липку стрічку і чекали, що от-от промайнуть знайомі обличчя. Чекали, а нікого не було.  Ні дружини, ні чоловіка.  

Дружина -дівчинка.  Ти б мала тримати у долонях маленьке сонечко, а тримаєш велике сонце, здатне своїми промінчиками обігріти увесь світ. У твоєму  серці мало б квітнути кохання, а  твої рученята, здригаючись,  витирають на обличчі гіркі сльозинки. Такі ж чисті  і ніжні, як і пелюсточка твоєї  душі.

Ти пізнала війну.  Для тебе, як і для всіх українців,  вона із примарної загрози перетворилася у щохвилинний жах. Перший тиждень війни  випробовував на міцність нашу душу, наше серце, нашу волю і  нашу свободу.

–  Ми не мали зв’язку, нам його заглушили, не було ні світла, ні води, ні опалення. А це був лютий – початок холодного березня. Ми сиділи у сусідському підвалі. Війна об’єднала усіх. Ми ще мали невеличкий запас харчів. Але почуття реальності почало зникати. Кольоровий калейдоскоп світу розсипався, лишаючи  чорну невідомість.  Що там, за дверима?  Страх заволодів нашою свідомістю. Над нами кружляли винищувачі і скидали ракети. Від вибухів здригалася земля. Було дуже страшно. Ми плакали і молилися. Молилися навіть ті, хто з Богом був раніше у контрах. Ми боялися вийти назовні. Та виявляється, страх  теж має терпець. Той самий, що може увірватися. Ми виходили у чужий світ; світ, пронизаний ревом смертоносних машин.

– Перед очима на все життя залишиться маленька трирічна дівчинка, яка  від кожного різкого звуку закривала вушка і плакала. Я дивилася на неї  і не могла стримати сліз. Вона боялася. І я боялася теж.  

Незліченними колонами рухалась ворожа техніка.  Ніби  велетенська гадюка хижо поглядала навколо голодними дулами танків.  Шукала жертву, на яку б накинутись.   

– Ми не знали, що відбувається в місті, яка доля наших рідних. Вони не знали про нас…

Відсутність інформації заганяла у глухий кут усі думки. Вони ставали важкими і їх несила було втримати. Ми, ще вчора щасливі, усміхнені люди, перетворювалися на старців із  клунками змучених думок.

– Лишатися було страшно.  Ми прийняли рішення виїжджати зеленим коридором, та рашисти не давали згоди. Страх наростав у геометричній прогресії.  Ми вирішили не чекати, а  їхати  з приватним перевізником. На склі слово «Люди». На ручках автомобіля білі клаптики надії.  У руках ікона й молитовник. Ми молилися всю дорогу. З вікна машини ми бачили розстріляні цивільні автівки, поруч – понівечені тіла людей. Обстріли не припинялися.  Страх відбирав у нас повітря. Ми боялися дихати. А попереду  22 ворожі блокпости.

–  Перед нами на кожному блокпості були королі життя. Блотні.  Вели себе так, ніби вони все, а ми ніхто.

 Кожний рашистський блокпост ставав  для нас не лише місцем принижень та брудних перевірок, а й місцем, де нас просто могли розстріляти. Дітей, жінок, бабусь, дідусів. Для них людей не існувало. Зомбі-вбивці. Їм на все і на всіх було байдуже.

Там, де було великі черги з машин, людям погрожували зброєю і не дозволяли виходити. «Швидкі» не пропускали. Дорогу, яку можна було подолати за годину, ми здолали за десять найстрашніших у своєму житті годин.

Думали лише про одне  – як добратися живими до території, підконтрольній рідній Україні. І коли перед нами замайорів жовто-блакитний прапор  українського блокпосту, здалося, ніби ми скинули свій найважчий тягар у житті – тягар смерті. Ми обіймали наших рідних українських захисників, як нікого в житті ще так не обіймали. Ми плакали, ділилися усім, що в нас було смачного. За  ці десять годин дороги-життя  ми переоцінили усі наші цінності. І зрозуміли одне: найбільша цінність для нас – це ПРОСТО ЖИТИ.

Шуміла старенька липа. Гріло душу тепле бродівське літо.

– Коли у мене народяться дітки, я буду вчити їх української мови, щоб ніхто й ніколи не прийшов їх визволяти, – промовила зі сльозами дівчина.

Життєва історія та світлина надруковані з дозволу Юлії.

Автор – Наталя Грем