Я поспішав зі Львова, але того дня так вас і не зустрів. На пероні бачив багато людей. У них не було облич. Насправді були, але вони зливалися в одне – обличчя страху, болю, відчаю. А де були ви? Я так довго на вас чекав…
Усміхнулася. Я навіть зараз усміхаюся – світу, донечці і собі. А що маю робити? Перед кожним браму душі не відчинеш – болітиме. Перед кожним не плакатимеш – чужі сльози не так печуть, як свої.
А ми йдемо по життю удвох – я і донечка. А чоловік… То вже інший файл, і вже з іншої папки. І лежить десь та папка із тим файлом, а може, вже давно треба її викинути в корзинку для сміття. Може, вже час.
– Але ж… хіба душа не прагне тепла, ніжності, любові?
Звичайно, прагне. Звичайно, бажає. Та чоловік – то не камінець, на дорозі не валяється. А з донечкою ми завжди разом. Я навіть у школу перейшла працювати, аби бути поруч, бо вона хворіє на астму. І того страшного дня, 24 лютого, ми теж дружно ішли в школу, навіть ні про що не підозрюючи.
– Де ти дитину ведеш? Війна! – несподівано почули крик на все містечко.
– Яка війна? – ще не усвідомлюючи суті слова, подумала я. – Дитину ж саму дома не залишу. Слово «війна» тоді ще душу так не пекло. Вона в нас така собі, гібридна, триває вже давно.
Це був перший ранок війни. Можливо, не такий страшний, як в інших містах, але ж то був лише перший. Ситуація змінювалася дуже швидко. Почалися вибухи, обстріли. Ми поїхали в село. Чомусь багато людей уважало на той час, що село – то якесь магічне коло, в якому можна врятуватися, але ілюзія безпеки швидко минула. Російські загарбники знищували все – і міста, і села. Ми повернулися в Білозерське. Ховалися то в підвалі, то в коридорі між двома стінами. Магазини, аптеки, пошта – все перестало працювати. Чекали, що все минеться, але війна ніде не зникала, а навпаки – наближалася до нас семимильними кроками. І я зрозуміла, що треба тікати. Треба брати валізу, яку вже п’ятий день поспіль – то збирала, то розбирала, все ще сподіваючись на якесь чудо. А чуда не було. Велетенські чорні гриби смерті було вже видно у вікні. Треба тікати і рятувати найцінніше, що маю, – донечку. Треба…
– А я так довго чекав вас на пероні…
– Ми спочатку знайшли знайомих, бо самим їхати було страшно. Далі вирушили до Краматорська, та потрапити ні на вокзал, ні на перон ми не змогли. Люди. Море людей. Крики, розпач і благання. Усі просто не поміщалися у ті маленькі рятівні коробочки.
Лише наступного дня нам удалося сісти на евакуаційний потяг. Їх, до речі, було багато, але потік людей теж не зменшувався. Потяги з небаченою швидкістю прибували і відбували, ніби грали у якусь нікому невідому гру. Може, у гру «Хто більше врятує людей?». Може, не знаю. Але щось сумне і трагічне в тому нервовому ритмі відчувалося.
– Сіли в потяг. Разом із нами сіли тривога і страх. Про кінцеву точку навіть не думали – аби подалі від війни. Їхали ми 29 годин. Дуже боялись ракетних обстрілів. Нерви не витримували у всіх. Навіть діткам довелося давати заспокійливе. Зупинка на станції Барвенкове. Потяг захилитався ривками. У вікні ми побачили, як розлітається навсібіч збита ворожа ракета. Скалки від неї зачепили обшивку потяга, але, слава Богу, всередину не потрапили. З острахом їхали далі. Найстрашнішою виявилася наступна станція – Лозова.
– Я хотів вас уберегти…
Потяг не встиг зупинитися, як почався артобстріл. Ми вже не вірили в те, що залишимося живими. За одну секунду проживали цілу вічність. Дітки кричали й плакали. Ударною хвилею потяг захитало так, що всі попадали на підлогу. По кому стріляли? По кому, нелюди? У потязі ж були одні жінки й діти. Ми хапали матраци, накривали ними дітей, писали на їхніх тілах тремтливими руками номери мобільних телефонів. У разі чого, щоб… Це зараз відмовляєшся говорити й у це вірити, а тоді в голову лізло все…, бо війна, обстріли і смерть були над головою. Було дуже страшно. Навіть згадати зараз – і то страшно.
Коли почався артобстріл, на пероні було багато людей. Потрапити десь навіть усередину вони не встигли. Падали на землю, як скошена трава. Живі чи мертві – не могли розібрати.
Ми розповідали діткам різні історії, аби вони не здогадалися, що відбувається.
– А ми все розуміли , – семирічна Вікторія поглянула на маму зовсім не дитячим поглядом. – Розуміли, просто нічого не говорили.
З нами їхала маленька дівчинка десь півтора років. Вона злякано мовчала всю дорогу. Коли почалися обстріли, дитина обхопила руками мамину ногу і вперше за всю дорогу сказала слово «Стлашно!». Ми зацебеніли від жаху. Розуміти слово «страшно» у півтора року? Як же це так, Господи? Як ти це допускаєш?
– Як тільки люди, що були на вулиці, потрапили до вагонів, –
потяг на шаленій швидкості рушив із того пекла. Ніби і він відчував той запах смерті, і чимдуж хотів від нього утекти. Коли під’їхали до Полтави, рух сповільнився. Зрозуміли без запитань – від тієї страшної території – ми втекли. І лише коли доїхали до Львова, – страшні пазурі страху нас почали відпускати. Ми – врятовані. І наші дітки ще обов’язково будуть усміхатися.
– Будуть! – я ж недаремно вас чекав і рятував. Махав на прощання наш рятівник – увесь у подряпинах від снарядів, блакитноокий потяг Краматорськ – Львів.
Публікація підготовлена в межах проекту “Екстренна підтримка вразливих ВПО у Львівській області”, який реалізується за підтримки Карітас Чехії, Міністерства закордонних справ Республіки Чехія та МБФ “Карітас України”.