Якщо у твоєму серці любов до України – не важливо, якою мовою ти говориш.
Пелюстки жоржини. Падають на асфальт, прибиті холодним осіннім дощем. Гомонять тихенько між собою.
– Доля людини у руках війни.
– Чокнута? Божевільна? Не знаю. А як же бути тим, хто не може виїхати?
– Я вдруге тікаю від війни.
– Мене так легко не налякати.
– Якщо лишається хтось, то чому я не можу лишитись?
– Танки по степах. Болить душа за Херсон.
– Кинути й поїхати не можу. Чомусь, здається, без мене ніяк.
– Для мене це зрада.
– І такого, як у нас було, я ні Україні, ні українцям не бажаю.
– Мені болить душа за рідну країну, але без України я вже себе не уявляю.
Падають і падають пелюстки. Скільки вас ще впаде? Скільки залишиться? Жоржина. Національна квітка Мексики. Якими шляхами ти примандрувала в Україну? Чи витримають твої пелюстки ці холодні воєнні дощі? Не знаю. Але ж… ти не мексиканська квітка. Ти інша. Чия ти? Хто наповнив кожну твою пелюстку любов’ю до України?
– Я лікарка. Чоловік лікар. Син теж учиться на лікаря. Ми з чоловіком здобували вищу освіту в Україні, наші діти теж тут навчаються. У цю країну я потрапила ще дівчинкою-підлітком. Разом з батьками, бабусею і дідусем ми тікали від війни. Так уперше опинилася на Херсонщині. Для мене це була екзотика, цікавість і страх водночас – хатки, які біляться вапном; гостинні люди, які трудяться з ранку до ночі і мова, яку не так легко було вивчити. Кілька разів я поверталася у свою рідну країну. Але не на довго, бо повертатися назавжди не було де – розруха, голод, небезпека. Нічого для життя не було. Україна стала нашою другою Батьківщиною.
Затихли пелюстки. Прислухаються до квітки. А вона ніби вперше оглядається на свій шлях і не вірить – чи було то насправді, чи тільки наснилося. Ні, не наснилося.
– Тепер змушена тікати вдруге. Тільки вже не дівчинка-підліток, а дружина-мама з двома дітками. Перед війною ми переїхали до Сум. Син хотів учитися на лікаря, але тільки в Україні. Інші варіанти навіть не обговорювалися. Коли російські окупанти зайшли в Суми, ми лишалися в квартирі. Син допомагав Червоному Хресту, був перекладачем і організовував «зелені коридори» для цивільного населення, а донечка була зі мною. Ми виливали домашній виноградний сік з пляшок і робили усім будинком «коктейлі» … Коли було бомбардування, ховалися в коридорі. Мені страшно не було. Бомбардування не найстрашніше. Найстрашніше – насилля, яке чинять на твоїх очах. А в іншому – я вже загартована. За дітей, так, боялася. За донечку. За сина, бо його могли в будь-який момент розстріляти. Але виїжджати із Сум не хотіла. І лише, коли син сказав, що через 20 хв відправляється останній евакуаційний автобус, – розплакалася. Дві години плакала, не хотіла їхати, бо невідомо, де більша небезпека для дітей, – вдома чи на дорозі. На автобус не встигли – 7 км ішли, щоб його наздогнати. Страшно було дивитися на руїни колись квітучого міста. Автобус нас дочекався, але їхали стоячи, присісти не було де. Доїхали до Лубен. Далі нас пересадили на евакуаційний потяг. Ми навіть не розуміли, де їдемо. Опинилися на вокзалі у Львові. Палатки, волонтери, купа людей. Побачили пункт медичної допомоги з лікарями, яким не вдавалося контактувати з людьми?. Це були іноземні лікарі, вони мали ліки й хотіли допомогти людям, але через відсутність перекладача нічого не вдавалося. Ми підійшли й сказали, що можемо допомогти. Я ж лікарка, а син, крім того, що вчиться на лікаря, володіє англійською, арабською, знає грузинську, українську. Вони дуже зраділи. Так ми лишилися у Львові й почали допомагати людям. Усі троє. Хоча вокзал був дуже небезпечним місцем. Чомусь вірила й вірю у те, що написано долею… – так і буде. Від неї не заховаєшся. Скільки можна сидіти й ховатися? Моя донечка теж допомагала у кімнаті матері й дитини. Вона в мене надійна помічниця. А ще з нами був лікар-араб з Великобританії. Коли ми почали говорити з ним, він ледве не впав від здивування. Лікарів, які, крім англійської, знали ще й арабську, він ніяк не очікував зустріти. Працювали на вокзалі, допоки була потреба у медичній допомозі.
Потім почали шукати житло. Лишатися у Львові не могли. Не мали на це коштів. Доходу не було ніякого. Навіть допомогу від рідних не завжди вдавалося отримати. Мій чоловік йорданець, мій дім теж у Йорданії. Чи могла б повернутися туди? Так, з першого дня війни могли б бути там і жити в комфортних умовах. Але не можу, мені здається це зрада, не можу зрадити Україну.
В одній із палаток побачили оголошення, що надається житло за 70 км від Львова, ліс, чисте повітря. Що це буде дитячий садочок – нам сказали лише у дорозі. Та я не вибаглива, прийняла це з усмішкою. І стала в садочку, де поселилися переміщені особи, таким собі миротворцем, бо людей живе багато, всі різні, а хочеться жити дружно…
А сама, сама я з Грузії, у нас йордансько-грузинська сім’я. Та у моєму серці і в серці моїх діток – Україна, без неї ми своє життя не уявляємо.
Усміхнулася жінка. А за вікном від вітру заколихалася троянда. Ні, ти не жоржина. Ти троянда?, грузинська троянда з українським серцем. І ніякі дощі, ні осінні, ні воєнні не змиють твоєї любові до України.❤️
P.S. Ми вдячні Карітас-Броди за фінансову допомогу. Все буде Україна!??
