Я поспішав зі Львова, але того дня так вас і не зустрів. На пероні бачив багато людей. У них не було облич. Насправді були, але вони зливалися в одне – обличчя страху, болю, відчаю. А де були ви? Я так довго на вас чекав…

Усміхнулася.  Я навіть зараз усміхаюся – світу, донечці  і собі. А що маю робити? Перед кожним браму душі не відчинеш – болітиме. Перед кожним не плакатимеш – чужі сльози не так печуть, як свої.

А ми йдемо по життю удвох – я і донечка. А чоловік… То вже інший файл, і вже з іншої папки. І лежить десь та папка із тим  файлом, а може, вже давно треба її викинути в корзинку для сміття. Може, вже час.

– Але ж… хіба душа не прагне тепла, ніжності, любові?

Звичайно, прагне. Звичайно, бажає. Та чоловік – то не камінець, на дорозі не валяється. А з  донечкою ми завжди разом. Я навіть у школу перейшла працювати, аби бути поруч, бо вона хворіє на астму. І того страшного дня,  24 лютого, ми теж дружно ішли в школу, навіть ні про що не підозрюючи.

            – Де ти дитину ведеш? Війна! – несподівано почули крик на все містечко.

            – Яка війна? – ще не усвідомлюючи суті слова, подумала я. – Дитину ж саму дома не залишу. Слово «війна» тоді ще душу так не пекло. Вона в нас така собі, гібридна, триває вже давно.

Це був перший ранок війни. Можливо, не такий страшний, як в інших містах, але ж то був лише перший. Ситуація змінювалася дуже швидко. Почалися вибухи, обстріли. Ми поїхали в село. Чомусь багато людей уважало на той час, що село – то якесь магічне коло, в якому можна врятуватися, але ілюзія безпеки швидко минула. Російські загарбники знищували все – і міста, і села. Ми повернулися в Білозерське. Ховалися то в підвалі, то в коридорі між двома стінами. Магазини, аптеки, пошта – все перестало працювати. Чекали, що все минеться, але війна ніде не зникала, а навпаки –  наближалася до нас семимильними кроками.  І я зрозуміла, що треба тікати. Треба брати валізу, яку  вже п’ятий день поспіль – то збирала, то розбирала, все ще сподіваючись на якесь чудо. А чуда не було. Велетенські чорні гриби смерті було вже видно у вікні. Треба тікати і рятувати найцінніше, що маю, – донечку. Треба…

– А я так довго чекав вас  на пероні…

            – Ми спочатку знайшли знайомих, бо самим їхати було страшно. Далі вирушили до Краматорська, та потрапити ні на вокзал, ні на перон ми не змогли. Люди. Море людей. Крики, розпач і благання. Усі просто не поміщалися у ті маленькі рятівні коробочки.

            Лише наступного дня нам удалося сісти на евакуаційний потяг. Їх, до речі, було багато, але потік людей теж не зменшувався. Потяги з небаченою швидкістю прибували і відбували, ніби грали у якусь нікому невідому гру. Може, у гру «Хто більше врятує людей?». Може, не знаю.  Але щось сумне і трагічне в тому нервовому ритмі відчувалося.

            –  Сіли в потяг. Разом із нами сіли тривога і страх. Про кінцеву точку навіть не думали – аби подалі від війни. Їхали ми 29 годин. Дуже боялись ракетних обстрілів. Нерви не витримували у всіх. Навіть діткам довелося давати заспокійливе. Зупинка на станції Барвенкове. Потяг захилитався ривками. У вікні ми побачили, як розлітається навсібіч збита ворожа ракета. Скалки від неї зачепили обшивку потяга, але, слава Богу, всередину не потрапили. З острахом їхали далі. Найстрашнішою виявилася наступна станція  – Лозова.

            – Я хотів вас уберегти…

Потяг не встиг зупинитися, як почався артобстріл. Ми вже не вірили в те, що залишимося живими. За одну секунду проживали цілу вічність. Дітки кричали й плакали. Ударною хвилею потяг захитало  так, що всі попадали на підлогу. По кому стріляли? По кому, нелюди?  У потязі ж були одні жінки й діти. Ми  хапали матраци, накривали ними дітей, писали на їхніх тілах тремтливими руками номери мобільних телефонів. У разі чого, щоб…  Це зараз відмовляєшся говорити й у це вірити, а тоді в голову лізло все…, бо війна, обстріли і смерть були над головою. Було дуже страшно. Навіть згадати зараз – і то страшно.

Коли почався артобстріл, на пероні було багато людей. Потрапити десь навіть усередину вони не встигли. Падали на землю, як скошена трава. Живі чи мертві – не могли розібрати.

            Ми розповідали діткам різні історії, аби вони не здогадалися, що відбувається.

            – А ми все розуміли , – семирічна Вікторія поглянула на маму зовсім не дитячим поглядом.  – Розуміли, просто нічого не говорили.

З нами їхала маленька дівчинка десь півтора років. Вона злякано мовчала всю дорогу. Коли почалися обстріли,  дитина обхопила руками мамину ногу і вперше за всю дорогу сказала слово  «Стлашно!». Ми зацебеніли від жаху. Розуміти слово «страшно» у півтора року? Як же це так, Господи? Як ти це допускаєш?

            – Як тільки люди, що були на вулиці, потрапили до вагонів, –

потяг на шаленій швидкості рушив із того пекла. Ніби і він відчував той запах смерті, і чимдуж хотів від нього утекти. Коли під’їхали до Полтави, рух сповільнився. Зрозуміли  без запитань –  від тієї страшної території  –  ми втекли. І лише коли доїхали до Львова, – страшні пазурі страху нас почали відпускати. Ми – врятовані. І наші дітки ще обов’язково будуть усміхатися.

            – Будуть! – я ж недаремно вас чекав і рятував. Махав на прощання наш рятівник – увесь у подряпинах від снарядів, блакитноокий потяг Краматорськ – Львів.

Публікація підготовлена в межах проекту “Екстренна підтримка вразливих ВПО у Львівській області”, який реалізується за підтримки Карітас Чехії, Міністерства закордонних справ Республіки Чехія та МБФ “Карітас України”.

Маленька дружна сім’я Олени та Вікторії Шерстюків через війну в Україні залишила своє маленьке затишне містечко Білозерське неподалік Краматорська (Донецька область). Рішення тікати було складним, але єдиним раціональним, щоб урятувати дитину від війни. Лишили квартиру, майно. Тікали лише з валізою, половину якої займали ліки для донечки. Так склалося, що сім’я опинилася у Львові, а згодом переїхала до  містечка Броди, де знайшла тимчасовий прихисток.
Саме тут родина познайомилася із БФ «Карітас-Броди», який, як і для багатьох переміщених осіб, став рятівним колом на нелегкій життєвій стежині. Крім гуманітарної допомоги, яку сім’ї надає благодійна організація, Олена та Вікторія отримали багатоцільову грошову допомогу завдяки проєкту «Екстрена підтримка вразливих внутрішньо переміщених осіб у Львівській області».
Вони належать до категорії людей із вразливістю. Олена сама виховує донечку, і фінансова допомога їм дуже потрібна.
Донечка хворіє. У неї астма. Кошти, насамперед, потрібні на ліки, а також на школу, зимові речі.

Тому, коли надійшли кошти, родина дуже зраділа, бо відбулося це швидко –  через три дні після оформлення. Для мами і донечки грошова допомога стала справжнім святом, маленькою впевненістю у завтрашньому дні і великою вдячністю.
– У мене не вистачає слів, щоб висловити вдячність Карітасу.
Бажаю вам розвитку і людей, які б цінували вашу працю. Низький уклін  за віддане служіння людям. Я буду мільйон разів говорити вам слово «дякую», бо те, що ви робите,  то не одноразовий варіант допомоги. Це постійні турбота й супровід. Ви найкращі!  Ви здійснюєте наші бажання!
Дякую! Дякую! Дякую!

Олена та Вікторія Шерстюк 

Публікація підготовлена в межах проекту “Екстренна підтримка вразливих ВПО у Львівській області”, який реалізується за підтримки Карітас Чехії, Міністерства закордонних справ Республіки Чехія та МБФ “Карітас України”.

Цікаво! Смачно! Безкоштовно!
БО БФ «Карітас- Броди»  організовує  для нових брідчан (внутрішньо переміщених осіб та їх родин)
незабутнє  сімейне  дозвілля!
Тривалість заходу – 3 год
Вік учасників –  4+
Місце проведення –  центр  м. Броди
На вас чекають МОРЕ  ЕМОЦІЙ!  ПОДАРУНКИ! СМАЧНА ВЕЧЕРЯ!

Як стати учасником квесту?

1. Зареєструватися  за посиланням https://forms.gle/bQPm4Ysd8BtNE6fP6
2. Заповнити анкету
3. Мати зручне взуття

Дата квесту: 20 серпня 2022 року
ПОЧАТОК КВЕСТУ о 14 год біля кав’ярні «Львівська пекарня»

Якщо виникли запитання – телефонуйте!
Номер координатора КВЕСТУ                  095 864 18 01   Наталя

Історія життя. Одна маленька на весь Всесвіт. Холодна чи тепла  – навіть не знаю. Вона тулиться до чужих думок у німому очікуванні дива. Вона моя. Вона про моє рідне місто Херсон, яке ви, можливо, ніколи в житті не бачили. А можливо, навіть і не чули. Південна сонячна брама України. Тепер ти стала відома завдяки лише одному слову – Чорнобаївка. Місто у мальовничій дельті Дніпра – амазонських джунглях, як ми сміливо їх називали.

Місто білосніжних міц, яких на вулицях Херсона було більше, ніж зірок у нічному небі.

Я перечитую рядки і сама не можу стриматись – дванадцятибальний шторм на симуляторі в академії, де я побувала, ніщо у порівнянні з цим потоком сліз. Невже я коли-небудь могла подумати, що буду писати такі змучені рядки? про себе…  про рідне затишне степове містечко… У що вони перетворюють тебе – російські недо-люди, недо-тварини?  Дивлюся на смс від рідних і не знаю, де взяти сили, щоб ці повідомлення читати. Я навчилася читати складами, бо…  читати словами дуже боляче.

Так хочеться бути сильною. Але навіть найтовща крига не витримує розпеченого заліза. Моє рідне місто зґвалтоване. Я не можу знайти іншого слова, щоб передати те, що там відбувається. Ні іншого, ні взагалі будь-якого. Доле, доле, навіщо ти ріжеш мої спогади на гіркі шматочки? Хіба тобі замало було соковитих кавунів і запашних динь?

Навіщо ти знову й знову повертаєш мене у ті наглухо зачинені двері? Двері під назвою – 24 лютого.
Усе розпочалося із дзвінка. Раптового і нетерплячого. Донечка.
– Не люблю ранні дзвінки, – заворушилася перша, загорнена в теплу ковдру, думка.
– Мамо, війна…
Я сиділа притиснута до ліжка цими словами і не могла поворухнутись. Ні думками, ні тілом. Блакитне небо у вікні німою залізною кліткою падало на моє життя.
– У тебе є пів години, щоб зібрати валізу, – пролунали, як вирок, слова чоловіка. – Літаки почали бомбардування. Далі підуть танки і піхота.
– Які літаки? Яка піхота?
Не могла зібрати докупи я свої думки. Господи, пробуди мене із цього страшного сну. А страшним був не сон, страшною виявилася реальність. Зібрати валізу…, а що зібрати у неї я так тоді й не роздуплила.
Знайшла у шафі ту історичну валізу. У скількох країнах ти з нею побувала? Гортаю свої спогади. Скільки емоцій і незабутніх вражень ти вміщувала? А тепер? Що маю вмістити в тебе? Своїх рідних? Свій будинок? Своє життя? Свої сльози? Що???
Лежала валіза серед кухні, самотньо розгорнувши заплакані крила.
Що під ними заховати?
Блукала по кімнатах і не знала, що вмістити у неї. Я і по цей день цього не знаю. Вже пройшло багато днів, як я покинула свій дім. Рідні, які лишилися в Херсоні, надіслали мені світлини.
– Це боляче. А хіба може бути інакше? Кому не болітиме рідна оселя, в яку ти не можеш повернутися???

Але дім ще є. Він поки що цілий. І з цим «поки що» треба жити щодня. Чи це легко ? Ні. Я ж не робот, я людина. Неможливо запрограмувати себе бути готовим до того, що тебе і твоє життя знищують.
Чомусь пригадалися слова прабабусі Марусі, яка у 2012 році, за кілька місяців до смерті, сказала:
– В Україні буде війна. Спочатку невелика, а потім ріки крові тектимуть по всій країні.
Ми тоді не повірили. Сміялися. Хто на нас нападе? Ми теж ні на кого не планували нападати. Чому були такі дурні? Чому не дослухали до кінця.
Хоча ні, бабуся нібито сказала, що, коли війна закінчиться, буде все добре. Сказала бабуся? Чи я сама це придумала? Придумала і повірила? Не знаю. Переплуталися всі картинки в архіві мого життя.
А тоді… Тоді ми кидали все і їхали. Із сестричкою, племінницею і переляканою кішкою. А за вікном мирне блакитне небо вкривалося чорними картинами смерті. Паніка і страх гнали людей безвісти. З міського хаосу ми вибралися на трасу. Дороги я не бачила. Суцільний потік знервованих машин. В чотири смуги, в один бік – подалі від міста. Їхали майже без зупинок. Страх настільки заплів наші душі, що ми не знали, чого боятися більше, – зупинки чи руху. Назустріч – колони військової техніки. Скидати бомби могли у будь-який момент і будь на кого. Ми це розуміли і трималися за життя, як за єдину можливу ниточку існування у цьому світі. Чим далі від’їжджали, тим градус напруги не зменшувався, а збільшувався. Вибухали склади з боєприпасами. На заправках не було пального. Поїсти практично теж. Замість кави і чаю пропонували просто окріпчик. І це ніяк не вкладалося в реальність, яка за день до того була сповнена усього. Їхали увесь день і всю ніч.
Зупинилися на десять хвилин у якомусь невеличкому селі. Зайшли попросити води. Чомусь і досі пам’ятаю повні сліз материнські очі, старенькі тремтливі руки і одне-єдине запитання, яке так і лишилося пекти мою душу розпеченою вуглинкою спогадів:
– Діточки, що ж то воно буде?
Я обійняла бабусю, а що відповісти так і не придумала. Хіба ж знала, що воно буде?
Згадала нашого талановитого українського письменника та режисера Олександра Довженка і його кінострічку «Україна в огні». Хіба могла уявити, що буде ще жахливіше?
Що тиждень, обіцяний чоловіком, залишиться казкою, темною, жорстокою і далеко не дитячою. А реальність стане іншою, дні стануть іншими, я стану іншою.
Забуду, що таке пори року. Вони перестануть для мене існувати у звичному форматі. Їх просто тепер стало дві, дві пори року – тепло і холод. Назви місяців. Вони теж зникли з моєї пам’яті. Лютий величезним гострим шматком застряг у моїй душі, але не тому, що у цьому місяці я святкувала щасливий день народження, а тому, що війна гострим лезом ножа зішкребла всі щасливі спогади в чорну торбу війни.
Я розгубила свої рідних і друзів. Коли вони виходять на зв’язок, то радію, радію до безтями. Ні, вони не приїхали до мене, і я не можу їх обійняти, але вони є, вони живі. І це найважливіше. А побачити й обійняти їх колись зможу обов’язково, аби тільки вони лишилися живими, аби тільки…
Є світле і добре. Я маю працю. Прохання до Всесвіту? Молитва до Бога? Невипадкова випадковість? Не знаю. Але я щаслива. Щаслива дарувати людям крила. Тільки свої… Свої не можу втримати.
Сонні ранкові бродівські вулички. Іду і відчуваю, як вони туляться до моєї душі. Беру філіжанку кави, дивлюся на небо і плачу. Сльози смутку за
Херсоном і сльози радості, що я в Карітас-Броди. Там, де, сподіваюсь, потрібна.

Горнятко пошепки:
– А як же я?
– Ти моя маленька ранкова розкіш.
– А сльози?
– Це велика розкіш… велика…, яку я можу собі дозволити.
Чи ні?

Автор – Наталя Грем